Як я провела черговий ракетний осбтріл

[oxymona]

Напередодні ввечері, майже вночі, по нам працювали мопеди. Їх позбивали. Але мамкіни терористи такі передбачувані, що я своїм хлопцям ще вчора сказала: завтра ракетний осбтріл, готуйстесь морально. Бо морально їм найважче.

Сьогодні о 5:30 прокинулась, як і зазвичай, полізла читати новини — це вже як дихати. А там тривога, ракетоносці в Чорному морі, сумарний залп такий-то. Маю ще час поспати, бо останнім часом погано висипаюсь.
О восьмій прокидаюсь і бачу в новинах пуски. Пора вставати і готуватись. Заварюю чаї в термоси, нашвидкоруч снідаю і перемиваю посуд, який встигла замастити. Набираю додатково воду (бо і так є запаси, але води мало не буває), слідкую за новинами. Ставлю на зарядку все, що можу. Відшукую павербанки своїх хлопців і теж на зарядку — зайвим не буде, хоч вони вже й так повні.

Починають працювати ППО по областям. Пʼю чай і від нервів гризу шоколад — хоч щось повино бути приємне цього сонячного ранку. Бачу новину, що летять на нас, зітхаю, йду будити хлопців. Бо краще вже я, ніж вибухи. Старшому в лікарню, молодший на канікулах намагається урвати від життя по максимуму, тобто відсипається.
Від друзів приходять повідомлення із усіх куточків України — де гучно, де нема світла і води, де поки тихо. Від новин про кількість ракет над рідною Україною мене бере така лють, що не можу стримати, пишу в сторіз інсти — там в мене ще є залишки “друзів” з-за порєбріка. Живуть своїми мирними життями, ростять своїх дітей, святкують наближення нового року... Най читають.
Лють трохи вщухає.

В області починають превентивно відключати електроенергію. Нас поки не чіпають, згадую, що хотіла пропилососити ще вчора, але не стало часу. Тепер невідомо, чи зможу взагалі, чи доведеться віника розчехляти. Заварюю собі мʼятного чаю, бо мої емоційні гойдалки нікому не впали, треба бути максимально врівноваженою незважаючи ні на що. Для когось в цьому сіті я повина бути незламною цитаделлю. Ага, цитаделлю, яка зліплена докупи матюками і мʼятним чаєм...
Увесь тиждень готувала молодшого до того, що на новий рік може не бути світла — він дуже ємоційно до цього ставиться. Негативно-емоційно.

Відправляю старшого в клініку на таксі, бо не можу лишити сина самого в квартирі під ракетними обстрілами. Радію, що свої лікарняні справи встигла поробити ще до обстрілу.
Дивлюсь новини, дивлюсь у вікно на чисте синє небо. Навіть не віриться, що зараз воно таке вороже. Чисте, залите сонцем, таке тихе... Але новини... 120 ракет в небі, шахіди в небі...
Молюсь, хоча не вірю ні в бога, ні в чорта (бо хтось з них би вже точно прибрав того скаженого карлика), тримаю кулаки за наших воїнів, за наше ППО, за наших людей...
Новини нон-стопом. По колу: небо, тєлєга, фейсбук (для розрядки), знов небо і знов тєлєга. Рахую години — вже 5 годин тривоги, посилаю прокляття східним сусідам. Пищу в свій щоденник — це така магічна штука, що якщо туди поскаржитись, то, можливо, біда омине.

Приходить фідбек від чоловіка з лікарні, починаються відбої, милуюсь картою тривог, стримано радію, що не сталось у нас блекаута і співчуваю тим, кому не повезло цього разу.
Боги таки існують - це ЗСУ.

Син спить. Чоловік повертається додому з гарними новинами. Допиваю чай. Цитадель тримається.

День тільки почався, ще багато справ. В чистому небі сонце. Все буде добре в нас. А от у сусідів навряд.